loader

Чудесна історія евакуації родини з Вінниччини

Лип
29

Привіт, любі! Я обіцяла, що познайомлю вас з історіями сімей, яким усі ми разом допомогли евакуюватись для лікування в Італію.

Кожна історія – це чудо. Боже чудо. Розповідаючи про кожну з них, – плачу, бо розумію, що Бог бачив усе наперед. Що наш хлопчик-герой Тімоша помер не дарма. Що його життя і смерть уже вплинули на земне і вічне життя багатьох, хто торкається до «Усмішки Тимоші». Бог знав усе наперед… Це усвідомлення проймає до глибини Душі. І коли дивлюся на усміхнені і вдячні обличчя батьків, дітки яких хворіють на рак крові, щоразу розумію, що за наше щастя дорого заплачено. За свободу заплатив Ісус смертю. За
свободу України платять воїни-герої смертю. За переміни в українській медицині – теж заплачено дорого! І слухаючи кожну історію, ще раз розумію, що Україна потребує Християнських лікарень. Тому, «Усмішці Тимоші» БУТИ.

Отож, знайомлю вас з Родиною Стрембовських із Вінничини. Записано зі слів мами Ірини:

«Коли розпочалася війна, мама з Уляною проходили лікування в Києві в Охматдиті. Я ж була на Вінниччині. 22 лютого у нас народилася ще одна донечка. Ми завжди з мамою підтримували звязок по телефону. 25 лютого мама подзвонила і розповіла, що Київ обстрілюють і усі відділення, в тому числі і Гематологія, під час повітряної тривоги спускаються в підвал. Всі знають, що діткам, які проходять хіміотерапію, потрібно, щоб все було дуже стерильно, але коли вони спускалися по декілька разів на день у підвал, а було, що і ночувати доводилося там, то про яку чистоту і стерильність говорити… І в той час наша Уляна підхопила інфекцію, і довелося зняти підключичний катетер, через який вона отримувала хіміотерапію та інші ліки. Наступного разу мама дзвонить і каже, що починається евакуація онкохворих до Польщі. Тоді ми разом думали: «Що ж робити? Їхати, чи не їхати?» Разом прийшли до думки, що залишаємось далі в Охматдиті. Проходять дні, мама сповіщає, що уже другий автобус має їхати до Польщі, але ми знову відмовляємось (ще не знали тоді, що Бог приготував нам щось краще через «Усмішку Тимоші»). Навіть не уявляли, що ось-ось Уляна з моєю мамою, також і я з новонародженою Софією та чоловіком вирушимо до Італії на лікуваннями, та Бог знав… Аж тепер я розумію, чому ми не поїхали до Польщі… З Охматдиту їхало троє діток і троє дорослих (Уля з бабусею, Люда з донькою Сонею, і Таня з донькою Кірою). З Києва вони виїхали до Рівного, де мали переночувати та на наступний день прямувати до Італії. Ми з чоловіком та Софією також поїхали з Вінниці до Рівного, там і зустрілися. До Рівного вони їхали з Горковчуком Денисом (волонтером «Усмішки Тимоші). Не встигли виїхати з Києва, як розпочалася комендантська година. Вони доїжджали до кожного блокпоста, і, як розповідала мама, здавалося, що «душа завмирала»… Було страшно, коли бачили, що дуло автомата було направлене на їхню машину, але коли наші військові заглядали в салон автомобіля, бачили, що везуть хворих діток (по них одразу було видно, бо всі лисенькі), то напруження спадало, каже мама. Це Господь їх вивів з того пекла… А ще на одному з блокпостів їх завернули і сказали, що не пускають цим шляхом, тому що попереду блокпост, який розбомбили хвилин 15 тому. Страшно уявити, що б могло бути, якби вони на 15 хв раніше приїхали до того трагічного місця…

А ще мама каже, що Денис дуже героїчна людина! Адже маючи свою сім’ю в Рівному, він, ризикуючи своїм життям, рятував життя нашим дітям. Слава Богу, спасибі Богу, що захистив, зберіг.
Тим часом, дома на Вінниччині я не могла знайти собі місця, переживала за них, як доїдуть, молилася… Ось друга година ночі, мама телефонує і каже, що вони уже в Рівному, все добре. Денис їх приютив у себе на квартирі. Зранку ми теж вирушили до Рівного. Наступного ранку вже всі разом їхали автобусом з Рівного до Італії.

Дуже дякую Свиридюк Світлані (координатору «Усмішки Тимоші») і медсестрам-волонтерам Фонду. Вони поїздку робили якомога комфортнішою.

На кордоні чоловіка не пропустили. В мене сльози, страх… Що ж далі? Улянка з мамою будуть в лікарні, а я з новонародженою дитиною що буду сама робити, як зможу допомогти мамі з Уляною? Але я не знала, що Бог мене не залишив, і через тиждень Ярослав все ж таки приїхав до нас в Італію…
А в Італії я вже побачила Юлю Санько. У мене були сльози щастя від того, як нас тут зустріли, одразу ж лікарі оглянули Улю і маленьку Софію. Нам дали багато їжі, одягу для діток! Тоді то я точно відчула, що ми в безпеці… Потрапити в лікарню такого рівня, це дійсно Боже чудо! Centro Maria Letizia Verga – це надзвичайна клініка.

Також ми хочемо і віримо, що колись і у нас в Україні буде така лікарня: з висококваліфікованими лікарями, з гідними умовами в палатах, з гарним відношенням до діток та їх батьків… І ми усіляко допоможемо «Усмішці Тимоші» зробити це реальністю для наших українських діток.»

Дивіться також

Господь здійснює мрії

Господь дозволяє мені пережити деякі моменти, на які навіть не очікувала. Перше: хворі на рак крові українські діточки отримують…

Читати далі
"Усмішці Тимоші" - 2 роки!

Сьогодні Християнському благодійному фонду «Усмішка Тимоші» офіційно 2 роки. Хоча в цей день ми тільки оформили все документально, а…

Читати далі
Дякую Богу за честь БУТИ

Сьогодні я нарешті відчула себе. Відчула, прожила, дозволила насолодитися тим, що Господь зробив тут, в Італії. Сьогодні в парку…

Читати далі
Переглянути всі новини

Ми в Instagram

Слідкуйте за нашими новинами в Instagram

Перейти
в Instagram